Ми знайомі були ще з шістнадцяти літ, Та тебе я не пам’ятаю крізь час і цей світ. Пам’ятаю лиш хлопця, погляд теплий, живий, Та обличчя розмито — ніби сон дощовий. Через роки зустрілись випадково, не так, Ти прийшов на роботу, ніби долі був знак. Я сказала: “Не знаю, бачу вперше тебе”, А ти мовчки дивився, ніби знав все про мене. А ти йшов до мене крізь роки і життя, Через біль, через втрати, через всі каяття. Ти знайшов мене знову, ти добився свого, Та чому ж потім серце зрадив так легко? Я була тоді заміжня, ти поруч мовчав, Чотири довгі роки ти мене не втрачав. Я розлучилась тихо, і минув тільки час, Ми з тобою зустрілись, ніби доля для нас. Півтора роки щастя, потім шлюб і сім’я, Наша донечка Злата — наше сонце, життя. Було різне між нами: і добро, і гроза, Та я вірила серцем у твої небеса. А ти йшов до мене крізь роки і життя, Через біль, через втрати, через всі каяття. Ти знайшов мене знову, ти добився свого, Та чому ж потім серце зрадив так легко? Ти був навіть на весіллі першому моїм, І хотів мене забрати в невідомий дім. Я не пішла тоді, не впізнала твій шлях, А тепер ми удвох — і любов, і цей страх. Я могла теж зрадити, могла піти сама, Та любов не дозволить зруйнувати дома. Ми прожили багато — вже чотирнадцять літ, Та між нами ще досі недомовлений світ. Я стараюсь пробачити, та не знаю чи варто, Бо любов — це не тільки “разом”, а правда і завтра. І я досі питаю у нічній тишині: Як так можна кохати — і зрадити мені?..